Лебедині пісні
останні твори українських письменників...
“
…Щоб не плакать, я сміялась
Леся Українка
Останні роки життя Лесі Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ. Разом із чоловіком вона працювала над зібранням фольклору, інтенсивно опрацьовувала власні драми. На звістку про важкий стан Лариси Петрівни до Грузії приїхала її мати. То власне їй письменниця диктувала проекти своєї так і ненаписаної драми «На берегах Александрії». Символічне значення її творчості можна прочитати в молитві дітей до Геліоса над манускриптами.
Творчість Лесі Українки в останні роки життя була перейнята великими сподіваннями близьких соціальних змін, народження нового, вільного суспільства. Найвищим мистецьким здобутком Лесі Українки є «Лісова пісня». Цей шедевр вона написала всього лише за три тижні у м. Кутаїсі, що на Кавказі. Леся тяжко сумувала за Батьківщиною, крім того, знову загострилася її хвороба. Ідея створити «Лісову пісню» була навіяна спогадами дитинства. За жанром «Лісова пісня» — драма-феєрія (таке визначення твору дала сама Леся Українка). «Лісова пісня» — нова жанрова форма, створена Лесею Українкою, проблемна філософська драматична поема, де опоетизовано красу людських взаємин: потяг до щастя, силу великого кохання.
«Лісова пісня» — драма-феєрія в трьох діях Лесі Українки. П'єса написана в 1911 році, уперше була поставлена 22 листопада 1918 року в Київському драматичному театрі. Твір є одним з перших прообразів фентезі в українській літературі.
У чорновому варіанті драма була написана влітку 1911 року в Кутаїсі впродовж 10 — 12 днів. Остаточне доопрацювання та редагування твору тривало до жовтня того ж року. Леся Українка в листі до сестри Ольги від 27 листопада 1911 року так згадувала про напружену роботу над «Лісовою піснею»:
"Писала я її дуже недовго, 10 – 12 днів, і не писати ніяк не могла, бо такий уже був непереможний настрій, але після неї я була хвора і досить довго «приходила до пам'яті»… Далі я заходилася її переписувати, ніяк не сподіваючись, що се забере далеко більше часу, ніж саме писання, – от тільки вчора скінчила сю мороку, і тепер чогось мені шия і плечі болять, наче я мішки носила".
"Писала я її дуже недовго, 10 – 12 днів, і не писати ніяк не могла, бо такий уже був непереможний настрій, але після неї я була хвора і досить довго «приходила до пам'яті»… Далі я заходилася її переписувати, ніяк не сподіваючись, що се забере далеко більше часу, ніж саме писання, – от тільки вчора скінчила сю мороку, і тепер чогось мені шия і плечі болять, наче я мішки носила".
Відкидаючи, як правило, у драматичних творах римований вірш, вона застосовує його лише в мовних характеристиках другорядних персонажів «Лісової пісні», а взагалі дотримується п'ятистопного неримованого ямбу з звичайним переходом репліки від одного персонажа до іншого в середині рядка. Відступи від узвичаєного розміру вона робить зрідка, здебільшого в «Лісовій пісні», де кожен персонаж характеризується своїм ритмом, відповідним його темпераменту, узвичаєному народними казками та повір'ями.
Численні переробки, закреслення та дописки в чорновому автографі свідчать про складну та наполегливу працю над твором. Автограф не становить єдиного цілого, має кілька текстових нашарувань і відбиває різні етапи роботи — від первісного до остаточного.
Цікавим є первісний начерк дії 1, що іноді скидається на розгорнутий план, де фіксувався зміст окремих сцен і де поетичний текст іде впереміж з прозою, так, як він народжувався у творчій уяві письменниці.
Але, безперечно, апофеозом творчості Лесі Українки була «Лісова пісня», драма-феєрія, написана влітку 1911 року. Вона і всім дає ось уже стільки дорогих років радості відкриття неповторного світу української міфології, природи, звичаїв, самої душі народу. І в той же час, можливо, це був перший екологічний зойк.
Перша пересторога. Перше благання: «Не рубай!» Перше попередження, що зрада може перетворити на вовка. Що все може піти прахом. І тоді по лісах блукатиме тільки наша загублена Доля. — «Поет, що ішов сходами гігантів»
Перша пересторога. Перше благання: «Не рубай!» Перше попередження, що зрада може перетворити на вовка. Що все може піти прахом. І тоді по лісах блукатиме тільки наша загублена Доля. — «Поет, що ішов сходами гігантів»
Ліна ЯКостенко
У листі до матері Лесі Українка писала:
«Успіх «Лісової пісні» серед вас вважаю за великий тріумф собі, тим більше, що його не сподівалась чогось... А я таки сама «неравнодушна» до сеї речі, бо вона дала мені стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша... Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще й здавна тую Мавку «в душі держала», ще аж із того часу, як ти в Жобориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім яв Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася Мавка. І над Нечимним вона мені мріла, як ми там ночували — пам'ятаєш? У дядька Лева Скулинського... Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийщов «слушний час» — я й сама не збагну чому. Зчарував мене сей образ на весь вік», - з листа Лесі Українки матері.
У «Лісовій пісні» втілилося народне сприйняття навколишнього світу, давнє міфологічне мислення українців.
Гостро постає проблема відносин людини і природи, які дуже часто не є гармонійними. Людина звикла ставитися до природи, як до засобу, що робить її життя зручнішим. Використовуючи природні дари, людина не помічає своїх шкідливих дій.
Мавка є втіленням не тільки краси і беззахисності природи, але й духовної краси людини, що не може бути знищена в повсякденних дрібних турботах. Вона вічно відроджується.
Гостро постає проблема відносин людини і природи, які дуже часто не є гармонійними. Людина звикла ставитися до природи, як до засобу, що робить її життя зручнішим. Використовуючи природні дари, людина не помічає своїх шкідливих дій.
Мавка є втіленням не тільки краси і беззахисності природи, але й духовної краси людини, що не може бути знищена в повсякденних дрібних турботах. Вона вічно відроджується.
Також у листуванні письменниці є згадки про те, що стало поштовхом до написання твору. У листі до матері від 2 січня 1912 року вона писала:
Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую Мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділась Мавка. І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували – пам'ятаєш – у дядька Лева Скулинського. Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» – я й сама не збагну чому. Зачарував мене сей образ на весь вік.
Останні роки життя поетеси, роки створення «Лісової пісні», «Камінного господаря», «Оргії» — це роки найвищого титанічного зльоту великої поетеси і найповніше виявлення саме драматургічного, трагедійного її хисту.
В 2018 році за мотивами твору Лесі Українки "Лісова пісня" світ побачить комп'ютерну гру "The Forest Song". Це пригодницька відеогра, що є адаптацією класичної української драми-феєрії.
Гравець братиме на себе роль селянина, бачачи світ від першої особи, тобто, очима персонажа. Його ключовою здатністю буде проникнення до світу духів, який протиставляється світу людей, маючи власні закони. Люди і духи відповідно матимуть різні цілі. Впродовж гри персонаж вирішуватиме взаємозалежні головоломки, створені за принципом часових петель. Для цього служитиме чарівна флейта, з допомогою якої відкриватимуться о́брази минулого. Це даватиме змогу передбачати майбутнє та змінювати світ.
Також до команди входять експерти з масиву української культури із факультетів Київський національного університету імені Тараса Шевченка
Також до команди входять експерти з масиву української культури із факультетів Київський національного університету імені Тараса Шевченка
«Оргія», «Камінний господар», «Лісова пісня» — це такі зльоти творчого генія, що вищі за них важко собі уявити. Це — діамантовий вінець Лесі Українки.
Максим Рильський
В останній рік життя Леся Українка внесла ще одну лепту в історію української літератури.
Камінний господар — поетична драма, обробка Лесі Українки, у якій уперше в українській літературі змальовано образ чоловіка-спокусника. Імпульсом до написання твору стала пушкінська драма «Камінний гість». У творі було вкладено відмінне від російського попередника трактування образів камінної статуї, Дон Жуана й Анни, уведені інші персонажі. Написана 1911 року в м. Хоні на Кавказі.
Драма «Камінний господар» — українська версія світового сюжету. Сама Леся Українка так визначила задум драми: «Ідея її — перемога камінного, консервативного принципу, втіленого в командорі, над роздвоєною душею гордої, егоїстичної жінки донни Анни, а через неї — і над Дон-Жуаном, «Лицарем волі». Традиційний спокусник жінок у Лесі Українки сам стає до певної міри жертвою жінки, яка зломила його волю.
«Камінний господар», як і решта драматичних творів Лесі Українки,— новаторська п'єса для української драматургії й театру. Новаторство її у масштабності й пристрасності думки етичної й соціологічної, у нових, загальнолюдського рівня ідеях та образах, в яких своєрідно переломлювалися революційні ідеї та боротьба на тогочасній Україні, у новому творчому методі, відмові від звичайного для тодішньої української драматургії і театру мелодраматизму, у змалюванні нового історичного й етнічного тла розгортання дії. У даному випадку філософічність, поетичність і важливість поставлених соціальних і психологічних проблем продиктували як необхідне відмову від локальних рис іспанського побуту, етнографічних ознак, а також зумовили лаконізм зовнішньої дії, якого письменниця досягла при доопрацюванні завершеного першого варіанту п'єси.
Боже, прости мене і помилуй! Я написала «Дон Жуана»! Отого-таки самого, «всесвітнього і світового», не давши йому навіть ніякого псевдоніма. Правда, драма (знов-таки драма!) зветься «Камінний господар», бо ідея її – перемога камінного, консервативного принципу, втіленого в Командорі, над роздвоєною душею гордої, егоїстичної жінки донни Анни, а через неї і над Дон Жуаном, «лицарем волі». Не знаю, звісно, як воно в мене вийшло, добре чи зле, але скажу Вам, що в сій темі є щось диявольське, містичне, недарма вона от уже хутко 300 літ мучить собою людей.
Леся Українка померла 19 липня (1 серпня) 1913 року в Сурамі у віці 42 років. Похована на Байковому кладовищі в Києві (надгробний пам'ятник — бронза, граніт; скульптор Г. Л. Петрашевич; встановлений у 1939 році). Похорон, згідно з бажанням небіжчиці, відбувався без участі духовенства. Могила Лесі Українки є національною пам'яткою.
“
Література кожного народу — це найкраще дзеркало його життя
Іван Франко
Іва́н Я́кович Фра́нко́ (27 серпня 1856, с. Нагуєвичі — 28 травня 1916, Львів, Австро-Угорщина) — видатний український письменник, поет, публіцист, перекладач, учений, громадський і політичний діяч. Доктор філософії (1893), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1899), почесний доктор Харківського університету (1906).
Про що вони, останні твори Франкової твори? Про любов до життя і людей. Про прості земні радощі й насолоди – грибництво, рибальство – та їхню минущість. Про швидкоплинність часу та неможливість сповільнити, затримати чи обернути навспак його стрімку бистрину. Про гірку мудрість старості і весняний чар молодості. Про правду й брехню. Про війну і мир. Власне, про пошук миру, прагнення до нього – в душі, у суспільстві, у світі.
«Давнє і нове» 1911
Збірка вийшла 1911 р. у Львові під назвою: «Давнє й нове Друге, побільшене видання збірки «Мій Ізмарагд».
Незабаром після виходу збірки «Давнє й нове» І. Франко надрукував у львівському тижневику «Неділя» (1911, № 19, с 1 – 2) інформаційну замітку про цю книгу.
Збірка вийшла 1911 р. у Львові під назвою: «Давнє й нове Друге, побільшене видання збірки «Мій Ізмарагд».
Незабаром після виходу збірки «Давнє й нове» І. Франко надрукував у львівському тижневику «Неділя» (1911, № 19, с 1 – 2) інформаційну замітку про цю книгу.
“
«Моя нова книжка «Давнє й нове» – се друге, значно побільшене видання збірки «Мій Ізмарагд», що вийшла 1898 р. і містила 66 поетичних творів. Нова збірка містить їх 114, причім 40 окремих строф числено за один номер. Коли давня збірка мала 6 розділів, ся нова має їх 9, причім тільки 2 розділи – «По селах» і «До Бразілії» – полишено без зміни, розуміється, крім дрібних язикових поправок; два розділи і вступний вірш «Замість пролога» прибули нові, а в чотирьох розділах пороблено більше або менше значні доповнення»
| "Щоправда, сі доповнення тільки в часті нові, досі недруковані (таких у третім розділі 15 ширших поезій і 10 чотиристихових строф, у четвертім – три притчі, у п'ятім – дві легенди). Решта позбирана з давніших періодичних видань або окремих брошур, що давно зробилися бібліографічною рідкістю. Із таких передруків зложився особливо восьмий розділ «Із злоби дня», в який, між іншим, увійшли дві просторі сатири з року 1878 – «Дума про Маледикта Плосколоба» (була видана окремою брошурою) і «Дума про Наума Безумовича», та дві просторі віршовані хроніки з р. 1884, одна, п[ід] заголовком «Сучасний літопис», гумористично згадує події з нецілого 1884 р., передрук із «Нового зеркала» з додатком двох сатиричних притч, уложених церковнослов'янською мовою, а друга – гумористична хроніка мандрівки руських студентів літом того ж року, друкована окремою брошурою. Останній розділ п[ід] заголовком] «Гімни й пародії» містить шість пісень національно-політичного змісту, переважно серйозних, а в часті гумористично-сатиричних. Вони всі були друковані по всіх періодичних виданнях, показаних при кождій вірші", - Іван Франко. |
Збірка "Давнє й нове" (1911), написана на основі текстів поетичної книжки "Мій Ізмарагд". Основна тема збірки - звернення до давніх переказів, притч, але з незмінною проекцією на сучасність.
"Розуміється, передруковано без зміни також передмову до збірки "Мій Ізмарагд", але вона попереджена новим переднім словом, написаним 30 марта 1911 р., з якого позволю собі тут навести тільки одне речення: "Переважна часть сеї збірки має метою популяризацію багатого скарбу поезії та життєвої мудрості, що міститься в нашім старім письменстві, досі так мало відомім не лише широким народним масам, але також, а може, навіть і ще в більшій мірі, освіченим верствам нашого народу".
Іван Франко про "Мій Ізмагард"
У збірці "Давнє і нове" автор передрукував написаного на початку 80-х рр. вірша "Не пора, не пора", що став одним з наших національних гімнів. З авторськими змінами цей гімн уміщений у "співанику" "Вірші на громадські теми" (1913), де зібрано майже всі Франкові поезії, що мають національно-державницьке спрямування. Зі своїм вступним словом цю збірку, раніше заборонену, подали фототипічним способом І.Денисюк та В.Корнійчук на сторінках "Українського літературознавства". Її твори проаналізував Ф.Погребенник.
"Отся збірка обіймає більше як 30 літ мойого життя і може бути потрохи покажчиком важніших моментів та духових течій того життя, що при всіх своїх прикростях не пройшло марно ані для мене, ані для нашої суспільності", - Іван Франко.
Збірку "Давне і нове" автор мислив як антидот до такої духовної хвороби, як зневіра, і бажав, аби з неї повіяло "здоровим вітром національної свідомості". З погляду національної ідеї вона цікаво проаналізована останнім часом у статтях О.Петраша та А.Скоця. Перед духовним зором автора у його відновлених сусідством з новими старих поезіях — єдність часів, тяглість національно-історичного буття. У людині поет бачить не лише зло, лукавість, упертість, злобу, неситість, а щось вагоміше: "Нема чоловіка, в котрого не було б добра". Створена на образ і подобу Божу, людина сама мусить відчути свою онтологічну відповідальність за себе, змінювати "життя найглибшії основи". Мудрі морально-етичні максими висловив І.Франко у низці вміщених у збірці притч.
Він — геніальний поет. Саме як поета ми бачимо його поряд з найвидатнішими світовими майстрами, а в рідній літературі він чи не єдиний має право займати місце на недосяжній височині Шевченка
Дмитро Павличко
Проте, на щастя, останні Франкові поезії поставали не лише під впливом кошмарних сновидінь та галюцинаторних візій, а й унаслідок глибоких філософських роздумів над сенсом життя. Прикладом цього є поезія «Ще не пропало!» датована 1 лютого 1916 р.
«Чуй життя насолоду! Чуй себе тут щасливим». Але дійсність буденна, Хоч зовсім не злиденна, Хоч ту думку не гонить З її раю земного, Все-таки глухо дзвонить: «Обійдешся й без того». - уривок з вірша.
На перший погляд, твір перейнятий гірким усвідомленням марнотності земних утіх і клопотів. Вірш побудовано на часовій опозиції «колись – тепер». Поет, унаслідок хвороби позбавлений фізичної можливості провадити звичне для себе приватне та громадське життя, активно працювати та відпочивати, виряджає свою думку в ті місця, де його колись невтомний дух раніше чи то заспокоювався, набирався сили, чи, навпаки, збурював людську громаду до шляхетних справ. У цьому сенсі твір – це ліричний автопортрет автора, обрис граней його правдивого профілю як живої, повнокровної особистості.
Поет вносить істотну поправку, чітко сформульовану в останніх рядках твору:
«Тепер того не стало, Та ніщо не пропало», – ця Франкова поетична формула закону збереження духової енергії, зафіксована напередодні відходу у вічність, – одна з найістотніших його ліричних філософем, висновкова максима цілої його життєтворчості.
…У важкі часи безправ'я і темряви він був для Західної України і університетом, і енциклопедією, і академією наук, і народним, не затвердженим ніякою монаршою ласкою міністром культури та освіти…
Павло Тичина
На порозі вічності поет-мудрець, зболений, самотній і хворий, на власному гіркому досвіді остаточно збагнув фатальну скінченність людського життя, неможливість повністю зреалізувати ідеї й потенції, втілити в життя всі плани і мрії, невловність, ба навіть примарність радісної миті особистого щастя, зрештою – минущість усього сущого. Проте, всупереч усім негодам, він не втратив любові до життя, не зневірився у високих ідеалах своєї юності, гордо доніс прапор «щиролюдського» гуманізму та свідомого націоналізму до самого смерку, коли напередодні визвольних змагань 1917–1921 рр. його було покликано в інший світ.
“
Поезія жити не може на смітнику, а без неї жити - злочин
Михайло Коцюбинський
Повертаючись з Італії влітку 1910 року, Михайло Коцюбинський заїхав у карпатське село Криворівню. Короткі відвідини того чарівного краю з мальовничою природою та первозданним побутом мешканців гір не дали письменнику досить матеріалу для твору, проте бажання написати про «незвичайний казковий народ», гуцулів, не полишило його. Коцюбинський ще раз відвідав гуцульський край, де вивчав звичаї, побут, фольклор його мешканців. На думку письменника, гуцули й у XX ст. залишились язичниками. Враження від «чарівного полону» горян лягли в основу повісті "Тіні забутих предків".
Українські Ромео і Джульєтта
«Тіні забутих предків» — повість Михайла Коцюбинського, написана під враженням його перебування на Гуцульщині. В творі розповідається про кохання Івана і Марічки, українських Ромео і Джульєтти. Яскраво передано побут і життя гуцулів.
| Назва твору письменникові далася не відразу. Він перебирає тринадцять варіантів її. Найважливіше, що йому хотілося підкреслити в назві, — це таємничість і казковість, показати Карпати як своєрідний загадковий куточок, острівець із своїм, не схожим на звичайний, світом. Письменник намагався окреслити й обмежити простір, у якому розвиватиметься дія. І він записує: "В зелених горах". Проте перша назва не вдовольнила автора. Мабуть, тому, що в ній не було головного — дихання гір, тобто того міфологічного світу, в якому жили люди, що їх населяли. Жили сьогодні, вчора, як і сотні років тому. А саме про цю заглибленість у віки Коцюбинському і хотілося сказати найбільше. Наступні варіанти пов'язані з пошуком назви, яка б містила саме такий зміст: "Тіні минулого", "Голос віків", "Відгомін передвіку", "Подих віків", "Голоси передвічні", "Спадок віків". Але й ці назви автора не задовольнили. У них не було людини, тобто того, чий голос долинає, чиє дихання чути. Новий варіант — "Дар предків забутих" також не влаштовував письменника. Дар — неконкретно, не-наочно. І він замінив цю назву іншою — "Тіні забутих предків". Тоді ще раз перебирає можливі комбінації із словом "предки": "Голос забутих предків", "Слідами предків", "Сила забутих предків". І, нарешті, остаточно зупиняється на назві "Тіні забутих предків", що містить натяк на загадковість, казковість і дихання віків. |
Гуцульщині «Тінями забутих предків» Коцюбинський поставив в українському письменстві пам'ятник
Крушельницький Антін
До 100-річчя М. Коцюбинського, що відзначалося 17 вересня 1964 році, було знято фільм, який отримав премію Британської кіноакадемії за кращий зарубіжний фільм (1966) та Золоту медаль за режисуру Міжнародного кінофестивалю(МКФ) у Салоніках, Греція (1966)
Знімався він в 1963-64 рр., за однойменною повістю Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» Київською кіностудією ім. О. Довженка. Над фільмом працювали: режисер-постановник — Сергій Параджанов, оператор — Юрій Іллєнко, художник — Георгій (Юрій) Якутович, композитор — Мирослав Скорик, актори — Іван Миколайчук (Іван), Лариса Кадочникова (Марічка), Тетяна Бестаєва (Палагна), Спартак Багішвілі (Мольфар). Автор сценарію — закарпатський письменник Іван Чендей, у співавторстві з С. Параджановим.
"Своєю пластичністю фільм нагадував гуцульські оповідки кінця ХІХ ст., але як! Розхристаний і шалений, вільний від турботи про тяглість нарації, перейнятий залюбленістю в темнавий фольклор, у вражаючу красу незвичних композицій, в чар засмаглого жіночого тіла, в експерименти кольору і звуку — він відрізнявся від усього, зробленого раніше".
Польський кінокритик Єжи Плажевський
Безсмертний твір української літератури з моменту його появи у 1911-у році ілюструвало безліч художників. Одна з найкращих українських графіків - Олена Кульчицька, створила ілюстрації до "Тіней забутих предків", які вийшли надзвичайно деталізованими, витонченими, етнографічно-пізнавальними.
У Коцюбинського «Тіні забутих предків» реальне і міфічне займають два плани: у зображенні суспільного життя домінує реальний компонент, у змалюванні життя особи — міфічний
Маріанна Кіяновська
Здоров'я Коцюбинського, зломлене важкою працею й життєвими негараздами, різко погіршилося, і він кілька разів виїздив на лікування за кордон, зокрема на о-в Капрі (Італія). Там він познайомився і зблизився із М. Горьким, який сприяв популяризації його творчості в рос. сусп-ві. Їх зближували демократична настановленість, гуманізм, протистояння декадентщині й ренегатству.
Справді, романтичний тонус дедалі більше заволодівав Коцюбинським в останні роки життя, всупереч хворобам і втомі. З цим романтич настроєм пов'язане й написання одного з найчарівніших творів - новелли Коні не винні, створеної у 1912 році на острові Капрі.
В оповідання «Коні не винні» вже виразніше сатиричне. Довго не погоджувався він прийняти каральний загін, надісланий для наведення порядку, та коли йому було розумно підказано, що коням потрібен постій, він, зрештою, погодився – адже «коні не винні». Коцюбинський відверто солідаризується із селянською стихією, він чесний у відтворенні протилежності й непримиренності класових інтересів селян – і «революційних» та «гуманних» поміщиків, коли вони володіють землею, якої селяни позбавлені.
Вислів «коні не винні» став крилатим і означає лицемірне небажання бачити дійсних винуватців чогось.
В тугому комірці, з тяжким портфелем, Охайний, чепурний і мовчазний, Він перебував тут вік свій нелегкий Над статистичним ділом невеселим
Максим Рильський про Коцюбинського
“
Прославитись ми можемо тільки смертю
Олександр Довженко
“
Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу і поталу на всіх зборищах. Усе, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене. Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості
«Україна в огні» — кіноповість Олександра Довженка, присвячена подіям 2-ї світової війни, долі сільської родини та простих селян.
Основою кіноповісті стали оповідання Довженка «На колючому дроті», «Незабутнє», «Перемога». Уривки з кіноповісті вперше були надруковані російською мовою 1943 року, українською — 1962. Сталін заборонив кіноповість як для друку, так і для екрану.
Саме Україна прийняла на себе перші в СРСР удари німців; найстрашніші і найбільші битви відбувалися на її полях, і вся вона палала у вогні та стражданнях. Ці картини з жалем і болем, а ще більше з жагучою ненавистю до ворогів змальовує автор:
«Горять жита на многі кілометри, палають, топчуться людьми, підводами… Ревуть аероплани. Мечуть бомби. Розсипаються вершники по полю, мов птиці… Крик, і плач, і височенний зойк поранених коней».
Кіноповість письменник почав писати на початку війни. Швидко написав, зняв фільм, сподіваючись визнання та вдячності. Але сталося навпаки: і кінофільм, і повість були осуджені й заборонені. Фільм узагалі не вийшов на екрани (досі єдиний примірник його знаходиться в архівах московського держфільмофонду), а повість уперше опублікували вже після смерті письменника. Майже за всі кінофільми (і за «Звенигору», і за «Землю», і за «Арсенал», і за «Щорса») кінорежисера критикували. Однак такого терору, такої тотальної наруги, як за «Україну в огні», він ще не зазнавав. Досить сказати, що для розгляду кіноповісті 31 січня 1944 р. було скликано спеціальне засідання політбюро ВКП (б), на якому й розпинали О. Довженка. Письменник не став на коліна, не благав прощення в Сталіна ні на тому засіданні-судилищі, ні пізніше. Де ж брав він сили для боротьби проти сатанинської сталінської системи? У свого народу, у його, хоч знівеченій і окраденій, але живій і чистій душі. У щирому зверненні до генсека Довженко писав: «Товаришу Сталін, коли б ви були навіть богом, я й тоді не повірив би вам, що я націоналіст, якого треба плямувати і треба тримати в чорному тілі. Невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм... у невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?». Послухаймо самого О. Довженка й зрозуміємо, за що справді він був так тяжко покараний: «Написав я «Україну в огні» з огненним болем у серці і палким стражданням за Україну, що перебувала в німецьких лапах, з болючим жалем і страхом за її долю... Кому ж, як не мені, сказати було слово на захист свого народу, коли отака велика загроза нависла над нещасною моєю землею. Україну знає лише той, хто був... на її пожарах сьогодні... Моя повість «Україна в огні» не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постанови... Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика... Блюстителі партійних чеснот, чистоплюї і перевиконавці завдань бояться, щоб не збаламутив я народ своїми критичними висловлюваннями...».
Довженко, як ніхто інший, сміливо й реалістично передав гіркоту поразок і відступу та героїзм українського народу в боротьбі з фашизмом, розвінчував сталінську концепцію класової боротьби, критикував методи виховання нашої молоді, незнання нею рідної історії й відсутність національної гордості. Це становить головну тему повісті. Ідея твору, за словами самого автора, — незламність сили й непохитність духу нашого народу, здатність до визвольної боротьби і впевненість у перемозі над ворогом. Про специфіку сюжету й композиції «України в огні» митець писав, що в ній видно «сліди битви сценариста з письменником».
Слов'янство поки що дало світові в кінематографії одного великого митця, мислителя і поета — Олександра Довженка
Чарлі Чарплін
Довженко-письменник прагнув висловитися повніше й яскравіше, що призвело до використання в кіноповісті численних вставних оповідань, епізодів, спогадів, аналітичних роздумів і ліричних відступів. Довженко-сценарист змальовує воєнні баталії, окремі епізоди з життя героїв та їхні вчинки, довільно розширюючи рамки сюжету в часі й просторі…
І це міг народ, якого душили поміщики і царі, такого могутнього народити! І це міг вічно замріяний лісостеп такого пружного до звершення дій найтрудніших завжди поспішаючого, гарячого появити!
Павло Тичина
До скарбниці вітчизняної культури ввійшов ще один сміливий новаторський твір Довженка - "Поема про море".
Вперше уривок цієї кіноповісті опубліковано російською мовою і лише у грудні 1956 року – українською. Повністю твір надруковано у журналі "Дніпро" наступного року. Після смерті Довженка (за його життя публікацій не було) дружина Ю.Солнцева завершує роботу. Фільм вийшов на екрани у 1958 році.
З метою повернути Дніпро, зросити степи безкрайні з їх вічною жадобою води, припинити вітри-суховії, у 1948 році почалося будівництво Каховського водоймища. Воно потребувало перенесення кількох сіл з берегів Дніпра, серед яких буди Грушівка і Кут. Збудоване у 1953 році село назвали Ленінським. Переселенню підлягало 678 дворів і все громадське господарство. Останнім свідком трагедії штучного моря став химерний українець Олександр Довженко, який опинився у самому вирі будівництва Каховсько-Кримського гідровузла. Довженко розуміє, що створення штучного моря ставити перед людьми ряд серйозних проблем. Так, воно принесе вологу, дасть світло, але є його води затоплять тисячі гектарів родючого чорнозему, знищить плавні – дніпровські ліси, пристановище птахів і звірів, сотні сіл змушені будуть переселитись на нові місця. І не так просто – зруйнувати стару грушу, на якій висіла колись твоя колиска, і зруйнувати хату, що гріла теплом ще твоїх предків. А колись мальовничі, зелені, привітні села чомусь перетворилися на нових місцях у довжелезні вулиці, обабіч яких витягнулись під ранжир однакові будинки. Не лежить серце до такого села.
"Тисячі питань вихором охоплюють мене, тисячі питань кружляють над їхніми головами у завихреннях куряв", - Довженко
Але хіба міг Довженко один перемогти велетенську руйнівну машину? Як справжній митець, О. Довженко безмежно любив свій народ, вихідцем із якого був сам. Тому доля рідного народу глибоко хвилювала Довженка як художника. На долю його батьків, як і всього українського народу, випало "багато прачу, темряви, жалю". Не минула трагедія український народ і в новітні часи. Вона виразилася у бездумних простих перетвореннях природи, від яких страждала не тільки екологія, а й духовність. Яскравим прикладом є слова письменника, сказані про Каховське море: "Нове наше море – нове наше горе".
Доля народу глибоко хвилювала письменника і він прагнув художнім словом полегшити її. Епізод насильного творення моря став для нього останнім боєм з чужинською напастю: митець залишив після себе тільки те, що йому дозволили – ідею кінофільму (сценарій) і своє пророчисте свідчення – Щоденник.
" І ще одна хвилююча зустріч буквально збудоражила всього мене, як то кажуть, до краю. Сьогодні я отримав деяке ствердження однієї своєї старої таємної здогадки"
" І ще одна хвилююча зустріч буквально збудоражила всього мене, як то кажуть, до краю. Сьогодні я отримав деяке ствердження однієї своєї старої таємної здогадки"
Чи потрібна гребля, яка затопить 3000 домів серця України?
“
Я думав влітку ще в Москві, і особливо тут, в Каховці, і головним чином у Грушевському і Куті, а також пропливаючи пароплавом по Дніпру. Чи все так? Ну. Добре, Каховську станцію і водоймище – море я розумію, визнаю повністю і люблю. Ся споруда варта всіх жертв – і зруйнування сіл, і затоплення плавнів, і всіх найдорожчих трудів нашого народу. Чому? Тому, що воно породжує Південний життєдайний канал. Се зрошення, обводнення, се життя і благополуччя наших степів. Воно абсолютно прогресивне. Ця гребля повинна затопити 3000 домів серця України. Чи потрібна вона? Чи так вже необхідна? Для чого вона? Для постачання запорізьких турбін? А може, плюнути нам на ці турбіни, на сії вісім тощих фараонових корів? Чи не надто дорого обійдуться сії запорізькі їхні кіловати? Можливо, ми далі обійдемося невеличкими греблями для підтримання нормального судноплавства і в великій мірі для енергії?
Адже людство вступило в нову енергійну еру! І яку! Оволодіння термоядерною енергією робить нас всемогутніми володарями всієї Сонячної системи, а не лише Землі!
Адже людство вступило в нову енергійну еру! І яку! Оволодіння термоядерною енергією робить нас всемогутніми володарями всієї Сонячної системи, а не лише Землі!
Довженко ж ще за життя поспішав зафіксувати на плівку панораму Каховського будівництва, яке швидка набирало обрисів завершеної будови. Хронікери-оператори знімали для майбутньої кінострічки перекриття Дніпра, затоплення котловану та ін. На шістдесят третьому році життя його серце перестало битися.
“
Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь
Тарас Шевченко
"Мужі воспрянули святії,
По всьому світу розійшлись.
І іменем твойого сина,
Твоєї скорбної дитини,
Любов і правду рознесли
По всьому світу. Ти ж під тином,
Сумуючи, у бур'яні
Умерла з голоду. Амінь"
- "Марія".
По всьому світу розійшлись.
І іменем твойого сина,
Твоєї скорбної дитини,
Любов і правду рознесли
По всьому світу. Ти ж під тином,
Сумуючи, у бур'яні
Умерла з голоду. Амінь"
- "Марія".
Поема «Марія» – твір «неймовірної висоти українського релігійного світогляду», твір «незрівнянної тонкості мистецької правди, глибокого почуття і такої прекрасної простоти, що в порівнянні з ним Ренанове "Життя Ісуса" видається блідою і надуманою літературою
Євген Маланюк
Про задуми написання поеми Тарас Григорович поділився з Варварою Рєпніною, у написаному в Орській кріпості листі, де зазначав: «Прежде когда-то думал я анализировать сердце матери по жизни Святой Марии, непорочной матери Христовой, но теперь и это мне будет в преступление»
У поемі «Марія» Т. Шевченко подає новозавітний переказ про Богородицю Марію, але дає її образу дещо нове наповнення. Після загибелі сина мати продовжує його справу. Образ Марії символічно-узагальнений, — він уособлює джерело добра, що змінює світ.
Варвара Рєпніна
Після років солдатини вже знемоглий фізично, але сповнений надії на власне духовне відродження Тарас Григорович опиняється в Петербурзі. Шевченко веде активну культурно – просвітницьку діяльність, листується з Максимович та братом Василем й просить клопотатися про будову хатинки й пошук подружжя. Та як видно з наведених нижче уривків з листів того часу, Тарас Григорович почуває себе в столиці імперії не ліпше, ніж на березі Косаралу.
Прошу звернути увагу на означення автором часового простору: «Прежде когда-то» й «теперь». З цього випливає, що задум витворити образ Богородиці не був спонтанним й спровокованим душевним неспокоєм, потребою в підтримці. Очевидно, що Тарас Григорович, перебуваючи ще на «землі вольній» розмірковує над проектом «Марії».
«Я вже другий місяць як гнию в петербурзькому болоті…»
«В Петербурзі я не всиджу, він мене задушить. Нудьга така, що нехай бог боронить всякого і хрещеного і нехрещеного чоловіка», - Тарас Шевченко.
Ці рядки було написано в час, що був близький до закінчення роботи над «Марією».
«В Петербурзі я не всиджу, він мене задушить. Нудьга така, що нехай бог боронить всякого і хрещеного і нехрещеного чоловіка», - Тарас Шевченко.
Ці рядки було написано в час, що був близький до закінчення роботи над «Марією».
Особливістю мови поеми «Марія» є вживання, згідно з фабулою, специфічних географічних назв (Тіверіада, Фавор-гора, Назарет, Віфлеєм та ін.), відтворення певного місцевого колориту в деталях (бурнус, хітон, куща, опрісноки, віссон та ін.) Але переважає в поемі соціально-побутова лексика. Деталі, спільні для багатьох країн і народів, виявлені в лексиці, типовій для України. Йосип у Шевченка — «тесляр чи бондар», барило й бочку набиває та ще й курникає", поморщив добре постоли собі в дорогу"; Марія — «наймичка», «вовну з кужеля пряде»; мати Івася «позичила,,, півкопи тую на буквар»; «отару гнали чабани… дали кожух і свиту». Як і в поемі «Неофіти», поет широко використовує ораторські прийоми, особливо звертання: «Дивітеся ж, о матері! Що роблять іроди-царі»; «А ти, як палець той, осталась одна-однісінька! Такий талан твій латаний, небого!». Поема «Марія» — реалістичний, глибоко народний твір.
Не знаю в літературі всесвітній поета, котрий би представив такий високий і такий щиро людський ідеал жінки-матері, як се вчинив Шевченко,,, Не посвячення своєї людської індивідуальності для мужчини, але найвище натуження тої індивідуальності для діл милосердя, переможення власних терпінь, забуття власних ураз, де йде о службі високій і піднеслій ідеї — добра загалу, добра людськості, — то ідеал жінки, який полишив нам у спадщину Шевченко.
Тож не дивно, що найвищий дотеперішній здобуток людськості на полі моральнім, велику ідею любові ближнього, сю основну ідею християнства, Шевченко вважав ділом жінки — Маріі, Матері Ісусової
Тож не дивно, що найвищий дотеперішній здобуток людськості на полі моральнім, велику ідею любові ближнього, сю основну ідею християнства, Шевченко вважав ділом жінки — Маріі, Матері Ісусової
Іван Франко
Останнім твором Тараса Григоровича Шевченка можна вважати вірш «Чи не покинуть нам небого», закінчений за 10 днів до смерті в Санкт-Петербурзі 15 лютого 1861 року.
Уриков з вірша:
Прилинеш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю, посаджу.
Дніпро, Україну згадаєм,
Веселі селища в гаях,
Могили-гори на степах —
І веселенько заспіваєм…
Тебе, мов кралю, посаджу.
Дніпро, Україну згадаєм,
Веселі селища в гаях,
Могили-гори на степах —
І веселенько заспіваєм…
Відчуваючи, що його земний шлях завершується, Шевченко на звороті аркуша з надрукованим на ньому автопортретом у кожусі і шапці, почав викладати те, що мав у душі: це, у якійсь мірі, розмова і з самим собою і своєрідна сповідь. «Чи не покинуть нам, небого…», – так звертається Шевченко до Музи.
Написаний вірш олівцем, а під першими 36 рядками автографа написана дата «14 февраля», а під наступними 36 рядками дата «15 февраля». Це говорить про те, що спочатку Шевченко вважав перші 36 рядків закінченим твором.
Вірш написано у формі звернення до Музи, в образі якої Шевченко персоніфікував власну творчість, своє натхнення й покликання.
Стилістично вірш — один з незвичайних випадків використання елементів бурлеску у високій ліриці трагедійного звучання.
Вірш написано у формі звернення до Музи, в образі якої Шевченко персоніфікував власну творчість, своє натхнення й покликання.
Стилістично вірш — один з незвичайних випадків використання елементів бурлеску у високій ліриці трагедійного звучання.
Після смерті Шевченка автопортрет з автографом був придбаний М. М. Лазаревським на аукціоні, що відбувався 14 травня 1861 року, потім переходив до інших власників, протягом довгого часу доля автографа була невідома й лише 1947 року він був випадково виявлений і в дуже пошкодженому стані переданий до Державного будинку-музею Т. Г. Шевченка в Києві.
Феномен Шевченка відбиває нашу національну природу, наше світосприйняття, наше минуле і нашу надію на майбутнє. Він символізує душу українського народу, втілює його гідність, дух і пам'ять…
Євген Сверстюк
Автори:
Сабіна Обухова
Рибаконик Іванна
Сабіна Обухова
Рибаконик Іванна
